Інститут адвокатури у системі польського права

У 40-х роках XІV ст. частина земель колишнього Галицько-Волинського королівства була приєднана до Польщі. Однак Галичина майже сто років ще зберігала свою правову автономію шляхом чинності положень Руської Правди та правових актів Галицько-Волинської держави. Остаточно ліквідовано автономію Галичини у 1435 р.

У Польському королівстві (відповідно і на західноукраїнських землях) процеси створення адвокатури відбувались швидкими темпами. Це зумовлювалось тим, що Польща була територіально більш наближена до німецьких міст, отже, мала можливість раніше ознайомитись з магдебурзьким правом; у Польщі, очевидно, раніше відбулась заміна звичаю законом. Формуванню професійної адвокатури сприяла також змагальність та усність процесу.

Найважливішою правовою пам’яткою цього періоду є Вислицький Статут 1347 року, виданий королем Казимиром III, відомий ще як “Велика хартія польської адвокатури”. За Статутом в Польщі, а також і на територіях сучасної Західної України, що входили до неї, була введена польська адміністративна та судова система. 

Важливо, що Вислицький Статут було перекладено на давньоукраїнську мову (1423–1438 рр.). Він проголошував право кожної особи на захист, а також містив статтю про право жінок доручати ведення своєї справи речникові (адвокатові) і, навіть, брати участь у процесі. 

Загальноприйнятою є теза про те, що поширення польського права на Галичину завершилося у 1434 р., проте перша згадка про адвокатів-прокураторів у львівських актових книгах датується 4 листопада 1383 р. Прийняття Вислицького Статуту започаткувало перший етап історії адвокатури в Польщі, який тривав близько двохсот років.

Крім Вислицького Статуту варто звернути увагу на інші важливі законодавчі акти, які регулювали діяльність адвокатури, а саме – Нешавський Статут від 1454 року. Його положення вказували про обов’язок суду надати адвоката малозабезпеченим особам. 

Найважливішою вимогою до адвоката був обов’язок його особистої присутності на суді.

Про обов’язок сторін особисто з’явитись до суду йдеться у ст. 3 Жалуваної грамоти короля Казимира литовському, руському та жмудському духовенству, дворянству, лицарям, шляхті, боярам та міщанам від 1457 р.; статутній підтверджувальній грамоті мешканцям Київської області 1507 р.; статутній підтверджувальній грамоті мешканцям Волинської області 1509 р. та у ст. 22 Судебнику Казимира 1468 р.

Наступним законодавчим актом, який деталізував розвиток адвокатури, була сеймова Конституція 1511 р. Вона надавала право адвокату в суді, без клієнта, виконувати усі необхідні функції захисту – подавати усний позов чи передавати справу до іншого суду. Проте, тільки за присутності клієнта адвокат мав право робити нові нотаріальні записи, особливо про право власності на нерухомість, видавати квитанції чи приймати кошти. Конституція від 1511 року зобов’язувала адвокатів захищати інтереси незабезпечених верств населення, а за кривду клієнту чекало покарання.

Епохальне значення в історії формування професійної адвокатури на західноукраїнських землях мала Конституція 1543 р. За нею вводилася обов’язкова присяга адвоката. Вона була одним із перших положень закону, що регулював діяльність комерційної адвокатури. Цим умовно розпочався другий період історії польської адвокатури, який тривав до кінця XVIII ст. Вимогою Конституції 1543 року було сумлінне виконання адвокатом своїх професійних обов’язків, заборона братися за завідомо несправедливі справи, встановлювати завищений гонорар та подавати позови без відома своїх клієнтів. 

Після конституції 1543 р. було ще кілька нормативно-правових актів, які стосувалися адвокатури, а саме: Конституція 1548 р., яка фіксувала адвокатські тарифи; ординація Сигізмунда Августа 1559 р. – регулювала професійні права і обов’язків адвокатів у королівських і сеймових судах; Конституція 1588 р. вводила покарання у справах щодо образи королівського маєстату та Конституція 1601 р. організовувала діяльність адвокатів при Трибунальському суді. 

Після об’єднання, за наслідками Люблінської унії 1569 р., Польщі та Литви в одну державу – Річ Посполиту, було прийнято Гербуртівський Статут (1570 р.) та Краківський Статут (1600 р.) – збірники правових документів, прийнятих протягом XIV–XVI ст., в тому числі тих, які регламентували функціонування адвокатури в Польщі. Вказане говорить про те, що на кінець XVI ст. правила адвокатської етики та відповідальність за їхнє порушення були закріплені на законодавчому рівні.

У XVII ст. важливою для адвокатури була постанова Варшавського сейму 1638 року про запобігання корупції та зловживань у стосунках прокураторів та клієнтів, що передбачала, у разі змови адвокатами з опонуючою стороною смертну кару. Однак, постанова створювала і додаткові умови для захисту адвоката від незаконних дій клієнта, який карався грошовим штрафом на користь адвоката, підвищувалися вимоги щодо вступу у професію. За висновками польського дослідника С. Цара, такі суворі методи покарання та створення дисциплінарних органів вживалися з «превентивною» метою – підняття етичного рівня адвокатів, хоча вони і не до кінця були прийняті тогочасним суспільством.

Конституція 1726 року «прив’язувала» адвокатуру до Трибуналу коронного та Трибуналу Великого князівства Литовського – судів вищої апеляційної інстанції.

Інтереси клієнтів в судах на той час вже мали право представляти й помічники адвокатів (апліканти), які проходили практику у адвокатських канцеляріях. Вони отримували статус «агента» і в нескладних справах могли виступати на судових засідання замість адвоката, однак відповідальність за їхні дії несли адвокати, на яких вони працювали. 

Регресивним кроком щодо вступу у професію стало законодавчо затверджене положення про представництво в якості адвоката особи тільки шляхетського походження. 

Конституція 1766 року зобов’язувала адвокатів, як патронів (керівників помічників) складати реєстри помічників адвокатів («аплікантів», «агентів») з метою надання їм належної фахової підготовки. Конституція порушувала питання фахової підготовки адвокатів, вважалося, що від рівня підготовки помічника залежатиме обличчя майбутньої польської адвокатури. Обов’язок вести реєстр самих адвокатів при судах був закріплений у сеймовій конституції від 1768 року. 

Відповідно до проаналізованих законодавчих актів інститут адвокатури діяв до кінця існування Речі Посполитої. Перші два поділи Польщі (1772 р., 1793 р.) спровокували кризу правової системи взагалі та інституту адвокатури зокрема. За третім поділом 1795 р. польсько-литовська держава була остаточно поділена між Росією, Австрією та Прусією. Польща перестала існувати на карті Європи до відновлення державності у 1918 р.

Законодавство і традиції адвокатури Литовської доби

Після ліквідації Литвою автономії Київського, Волинського та Подільського князівств, що входили до неї у XІV-XV ст., з метою збереження місцевих громадських порядків та правових традицій, в XV ст. окремим землям сучасної України та Білорусі було надано привілеї. Проте продовжувалося панування звичаєвого права, «…традиційна звісність та нескладність звичаєвого права, що панувало аж до Статуту 1529 року, цілком пояснює той безперечний факт, що навіть наприкінці XV в. не було потреби в інституті адвокатури» . 

У 1468 р. було прийнято, фактично, перший з часів «Руської Правди», збірник законів – Судебник князя Казимира Ягелончика. У ньому була виписана процедура розгляду кримінальних справ та встановлено конкретні покарання за вчинені злочини. Проте він не замінював собою системи звичаєвого права. 

Перший Литовський Статут 1529 р., як основний закон держави, включав у себе земське та звичаєве право, а також деякі нові правові норми. Вимоги до адвокатів, зафіксовані у Першому Литовському Статуті стосувалися недопущення фальсифікації документів клієнта, що подавалися до суду, а також недопуск до лав адвокатури іноземців. Важливо, що у цей період зафіксовані, хоч і поодинокі, випадки промов адвокатів на судах. 

Термінологія адвокатів за І Литовським статутом: заступник у речах, приятель.

Сеймова Конституція від 1543 року поділяла адвокатів на платних і тих, які надавали правову допомогу безоплатно, представляючи у суді інтереси друзів, родичів чи працедавців. Згідно із статутом, адвокатів – контрактників приводили до присяги.

В литовському законодавстві, як і в німецькому та польському, основною вимогою для адвокатів залишалася особиста присутність адвоката на судовому засіданні. Єдиною причиною, через яку адвокат міг не з’явитися до суду, була тяжка хвороба. Проте після одужання адвокат повинен був засвідчити про її реальність перед судом під присягою і мати, бажано свідків хвороби.

Стаття 9 Першого Литовського Статуту «Про прокураторів» вказувала, що професійним адвокатом могла стати тільки та особа, яка мала нерухомість у Великому князівстві Литовському.

Другий Литовський Статут, прийнятий у 1566 р., містив уже 7 статей (31–37), які стосувалися діяльності адвокатів. Вони входили до IV розділу «Про суддів та про суди». Законодавчо захищала клієнта від можливих шахрайських дій з боку адвоката стаття 35 Другого Литовського Статуту «Про недобросовісних і підступних прокураторів…». 

Речник, умоцований (моць – адвокатське свідоцтво), поручник.

Другий Литовський Статут уперше встановлював юридичну відповідальність адвокатів і містив низку заборон, зокрема: без присутності клієнта не проводити жодних фінансових операцій, за неможливості особистої присутності клієнта, він надавав письмову довіреність. Покарання у вигляді позбавлення честі для шляхтичів-адвокатів та смертної кари – для простолюдинів-адвокатів – за передачу іншій стороні документів свого клієнта. Смертна кара передбачалась за те, що адвокат скористався печаткою клієнта на користь особи, що хотіла спричинити шкоду підзахисному адвоката. Найвищою мірою покарання – спаленням на вогнищі, каралася підробка доручень. 

Займатися адвокатурою заборонялося членам судів, та особам, що володіли «духовними маєтками», іноземці до адвокатури допускалися тільки у справах, щодо «честі» і «життя».

Другий Литовський Статут також законодавчо закріпив обов’язок суду надати захист малозабезпеченим особам. Подібна норма в польському законодавстві була введена двома століттями раніше в положеннях Нешавського Статуту 1454 року.

Третій Литовський Статут 1588 р. доповнював попередні два нормами про право адвоката вести справи як цивільного, так і кримінального характеру; затверджувалося право людей «убогих», вдів та сиріт на безкоштовне отримання правової допомоги від держави; полегшено умови вступу у професію іноземцям; членам суду дозволялось бути прокураторами в судах інших повітів, тобто, в тих судах, де вони не здійснювали свої судові функції.

Термінологія адвокатури за ІІІ Литовським статутом: прокуратор, умоцований, пленіпотент (пленіпотенція – адвокатське свідоцтво).

Третій Литовський Статут встановлював більш сувору кримінальну відповідальність, зокрема зрада клієнту каралась «на горло» (повішання або стинання голови), а недбале виконання адвокатом професійних обов’язків – чотирма тижнями ув’язнення. 

Таким чином, для української адвокатури, як і для адвокатури Польщі, Литви, Білорусі, важливе значення мали Литовські Статути. Однак, їх дія поширювалася не на всю територію ранньомодерної України, а лише на ту її частину, яка до Люблінської унії 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського. Положення про адвокатуру, викладені в Литовських Статутах, були доповнені постановами польських сеймів XVІI–XVIII ст. У козацькій державі у XVIII ст. Статут 1588 р. визнавався національним правом, а на Правобережжі його чинність була остаточно припинена царським урядом лише в середині ХІХ століття.

Фахова діяльність адвокатів Волині польсько-литовського періоду

Адвокати зіграли яскраву роль у суспільно-політичному, духовному та економічному житті України в цілому та Волині зокрема. Так, волинські правники мали пряме відношення до процесів державотворення в козацькій Україні середини XVII ст., брали участь у роботі повітових сеймиків, виявили себе успішними господарниками і фінансистами. Варто окремо відзначити особливу роль адвокатів в релігійному житті Волині. Піднесення авторитету Почаївського монастиря як одного з найбільших паломницьких центрів України та поширення на Волині культу святого Йосифа Обручника відбулося за прямої участі волинських правників.

Фахова діяльність волинських адвокатів мала свою специфіку. Попри те, що роль основного закону на Правобережній Україні у XVI–XVIII ст. виконували Литовські Статути, правовий простір Волині відрізнявся певною гнучкістю. Відомо, що Статути регулювали не всі сфери життя тодішнього суспільства. Тому судові захисники у своїй роботі періодично зверталися до положень сеймових конституцій, коронного і навіть магдебурзького права, за умови, якщо йшлося не про підміну «волинського права», а про заповнення його лакун. Це зобов’язувало адвокатів-професіоналів вільно орієнтуватися у складному правовому полі, яке діяло в польсько-литовській державі у XVI–XVIII ст. Проте «родзинкою» їхньої фахової роботи був наполегливий пошук компромісів та намагання навіть найскладніші кримінальні справи владнати у позасудовий спосіб шляхом примирення сторін.

Важливою особливістю функціонування судової системи Волинського воєводства XVI–XVIII ст. була активна участь у судовому захисті не лише адвокатів-професіоналів, але також великої кількості правників-аматорів. Останні представляли приятелів або родичів тих осіб, які потребували юридичної допомоги. Значне представництво «приятелів», які виконували функції адвокатів, пояснюється передусім цінністю неформальних, «приятельських» стосунків, характерних для тодішнього волинського шляхетського соціуму. Історія волинської адвокатури литовсько-польської доби лишила нам також перший досвід участі жінки в судових засіданнях в якості захисника. Цілком можливо, що саме Волинь стала тим регіоном давньої України, де були частково подолані гендерні упередження щодо жінок-правників.

Водночас волинська адвокатура не була позбавлена цілого ряду негативних рис. Це є цілком природньо, адже тодішні правники були членами суспільства, а відтак, не були вільними від його недоліків. Наприклад, раціонально відпрацьовані стосунки адвоката і клієнта у сфері етики та оплати праці поєднувалися із гучними скандалами про зловживання правників. З другої половини XVII ст. відчувався брак якісної фахової освіти адвокатів, дещо пізніше стала явною недосконалість правової бази, яка регулювала роботу судових захисників. Згадані проблеми, поєднані з фактами масштабної корупції, призвели до серйозної системної кризи адвокатури XVIІI століття, про що свідчать не лише документи, але також польська і українська література.

Історія адвокатури Волині литовсько-польської доби яскраво демонструє рівень правової свідомості тодішнього українського шляхетського соціуму, є важливим свідченням традицій захисту прав особистості на українських землях, а також переконливо виявляє роль адвоката в суспільно-політичному та духовному житті суспільства. 

У другій половині XVI ст. сформувалася група професійних адвокатів. З’явилися перші адвокатські династії з незаможної української шляхти.

Адвокатські династії Волині:

Бобриковичів, Божкевичів, Бруяків та ін.

Адвокатські династії Київщини:

Барановських, Виговських (брати гетьмана Івана Виговського), Васьковських, Верещак.

Адвокатська династія в Брацлавщині – Миньковських.

Провідні адвокати:

Прокіп Верещака (Київщина) – сподвижник Гетьмана Івана Виговського, працював серед старшин над державним статусом козацької України, один із вірогідних співаторів Гадяцького договору 1658 р.

Миколай і Федір Виговські (брати гетьмана Івана Виговського), адвокати книзя Андрія Пузини та Луцького провославного єпископа.

Павло Селява – адвокат колишнього гетьмана Війська Запорозького Павла Тетері, пізніше Ніжинського і Брацлавського старости. У 1673-1674 рр. – адвокат гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка.

Федір Бонякевич (Волинь) – захищав у судах інтереси церков і монастирів, в адвокатській спільноті був взірцем дотримання етики ділових стосунків з клієнтом.

Томаш і Олександр Гуляницькі – династія провідних волинських адвокатів.

Документація адвокатів Гетьманщини

Уповноважувальні документи:

• листи  клієнтів
• відкриті листи клієнтів
• вірчі листи клієнтів
• вірчі відкриті листи клієнтів
• вірчі донесення клієнтів
• всепокірнійші донесення клієнтів
• вірчі чолобитні клієнтів
• чолобитні клієнтів
• уступки клієнтів
• доручення клієнтів 
• контракти між адвокатом та клієнтами
• підписки адвокатів про отримання контракту
• підписки клієнтів про отримання контракту
• вписи до судово-адмінстративних книг
• виписи із канцелярій до судової інстанції про уповноваження
• донесення адвокатів до судової інстанції про уповноваження

Оповіщувальні документи:

• укази судової інстанції про необхідність з’явитися до суду клієнту чи його адвокату
• ордери судової інстанції про необхідність з’явитися до суду клієнту чи його адвокату
• інструкції особам призначеним доправити указ чи ордер позивачу чи відповідачу 
• інструкції особам, призначеним доправити клієнта чи адвоката до судової інстанції

Процесуально-слідчі документи

• чолобитні адвокатів
• донесення осіб, призначених доправити клієнта чи адвоката до судової інстанції
• донесення адвокатів до судової інстанції
• донесення адвокатів гетьманові
• донесення клієнта до судової інстанції
• донесення адвокатів до клієнта
• листи адвокатів до клієнта
• підписки-зобов’язання адвоката з’являтися за викликом суду
• підписки адвокатів про отримання копії позову
• підписки адвокатів про отримання документів від протилежної сторони
• підписки адвокатів про перенесення терміну розгляду справи
• підписки адвокатів про прийняття справи для подання апеляції
• «сказки» (повідомлення) адвокатів
• допити адвокатів
• «уліки» адвокатів
• «оправданння» адвокатів
• боргові розписки адвокатів 
• «опрєдєленіє» (з’ясування)

Документи, підписувані адвокатами:

• чолобитні клієнтів
• донесення клієнтів
• «ізвєстія» (повідомлення) клієнтів
• допити та „уліки“ позивачів, відповідачів або їхніх адвокатів
• вироки судових інстанцій

Провідні адвокати доби Гетьманщини:

Петро Милорадович, чернігівський полковник, адвокат дружини Анастасії Полуботківни, у 1762–1765 рр.

Григорій Полетика, перекладач Синода у батька Андрія Полетики, бунчукового товариша Лубенського полку, 1754 р.

Стефан Полетика, брат Григорія Полетики, адвокат у Григорія Полетики, 1754 р.

Григорій Фридрикевич, надвірний радник у дружини Анни Чарнишової, внучки генерального судді Івана Чаргища, у 1767–1768 рр.

Іван Галаган, син полковника Григорія Галагана, адвокат свого батька, 1765 р.

Максим Стороженко, надвірний радник Чернігівського суду у Анастасії Полуботок, 1785 р.

Пилип Купчинський, сотник Яготинський в Анастасії Володковтичової, 1735 р.

Лука Бугаєвський, швагро сотника срібнянського Миколи Троцини, його ж адвокат, 1754 р.

Денис Тихонович, полковий прилуцький писар у бунчукового товариша Власа Будлянського, 1755 р.

Яків Мироновський, ніжинський бурмістр у ніжинського війта Петра Тернавіота, 1749 р.

Сава Гузовський, писар підкоморського суду Погарського повіту у підкоморія Михайла Ширя, 1756 р.

Федір Масловський, канцелярист у козаків Моровської сотні, 1762 р.

Тимофій Сенютович, сотенний писар у товариша бунчукового Василя Думитрашки Райчі, 1735 р.

Іван Висоцький, син диякона у полковника Семена Сулими, 1775 р.

Сильвестр Петров, монах, лубенського Гамаліївського монастиря, 1767 р.

Стефан Яновський, канцелярист Прилуцької канцелярії, у Марії Носенко, невістки прилуцького полковника Івана Носа, 1726 р.

Микола Троцький, бунчуковий товариш, у Марії Носенко, невістки прилуцького полковника Івана Носа, 1732 р.

Яків Якубович, адвокат у матері Параски Якубович, 1724 р.

Федір Ротманів, канцелярист Глухівської сотні у полковника Петра Безобразова, 1732 р.

Петро Скоробогатов, адвокат у графа Мойсея Владиславовича, 1745 р.

Терентій Зінченко, адвокат у Петра Скоробогатого, 1745 р.

Андрій Почепцов, глухівський козак, адвокат в іркліївського сотника, 1770 р.

Федір Васильєв, підканцелярист гадяцької канцелярії, адвокат у Власа Чуба куземинського отамана, 1748 р. у козака Петра Єлифірова, 1748 р.

Петро Яковлевич, служитель генерал-майора і лейбгвардії Преображенського полку пример-майора і кавалера Івана Івановича Касагова у козака Карпенка, 1747 р.

Стефан Метленко, зіньківський священник, адвокат, 1748 р.

Семен Симонов, писар гадяцького замку Гадяч, 1747 р.

Ігнат Македонець, канцелярист Гадяцького полку, 1748 р.

Сидор Максимов, канцелярист Гадяцького полку, 1748 р.

Роман Лаврентієв, козак Гадяцького полку, 1748 р.

Федір Васильович Прокопенко, син веприцького дозорці, адвокат батька, 1724 р.

Максим Зеленський, внук козака зіньківського Михайла Зеленського, адвокат у діда, 1760 р.

Дмитро Кошовий, рідний брат козака Григорія Кошового, адвокат у брата, 1756 р.

Лев Сиртемієв, гадяцький міщанин у Ірини Пустовойтової, адвокат дружини Ольшанського сотника Івана Пустовойтова, 1761 р.

Канцелярист Біленченко, канцелярист у лютенського сотника Шостака, 1755 р.

Василь Білопольський з Глухова, адвокат у відставного полковника Федора Петрова в 1749–1751 рр. 

Сава Пісковський, козак, адвокат у бунчукового товариша Антона Стрешинцова, 1762 р.

Григорій Лавриновський, козак дівоцької сотні у дівоцького сотника Лаврентія Селецького, 1736 р.

Тимофій Митаренський, канцелярист земського суду, 1771 р. 

Петро Домбровський, канцелярист у Семена Лизогуба бунчукового товариша, 1731–1732 рр.

Петро Богдаревський, канцелярист у військового товариша Миколи  Каменського, 1759 р.

Михайло Тимковський, адвокат у прилуцького полковника Гната Галагана, 1745-1746 рр.

Семен Гречинський, канцелярист з Глухова у гадяцького полковника Антона Крижановського, 1767–1768 рр.

Дем’ян Оболонський, писар генерального суду, адвокат у матері Анастасії Оболонської, 1743 р.

Василь Бережний, гадяцький козак, адвокат 1741 р.

Данило Засядько, син лютенського сотника, адвокат у батька, Гадяч, 1745 р.

Стефан Данилевський, гадяцький канцелярист у бунчукового товариша Івана Яновського, Гадяч, 1745 р.

Стефан Леонтович, гадяцький канцелярист, змінив Стефана Данилевського у березні 1745. Ще раз був адвокатом у військового товариша Дмитра Білушенка, 1758 р.

Кирило Іщинський, гадяцький канцелярист, змінив Леонтовича, 1747;. у куземинського священника Андрія Данилова, адвокат у військового канцеляриста Григорія Шимановського двічі в 1749 р. та у вдови поручика глухівського гарнізону Ганни Арсеньєвої, 1750 р. 

Сергій Яновський, протоколіст гадяцкой канцелярії, адвокат у гадяцького козака Андрія Бугаєнка, 1745; у Анастасії Ситенської, вдови значкового товариша Стефана Ситенського, 1747; у селянина Михайла Скрипника, 1748 р. 

Пето Цурка, значковий товариш у свого дядька, 1758 р.

Тимофій Левенець, військовий товариш, у бунчкукового товариша Федора Заньковського, 1758 р.

Дем’ян Тарасевич, відставний березинський сотенний писар, адвокат вдови Анастасії Полуботок; також адвокат відставного значкового товариша Чернігівського полку Івана Мороза, кінець 1762 р. – початок 1763 р.

Іван Григоровський, військовий канцелярист, племінник ніжинського полковника Петра Розумовського, його ж адвокат у 1759 р.

Паїсій (Печерник), рр. н. і см. не встановлено – намісник Києво-Печерської лаври.

Варлаам (Баранович Василь), р.н. не встановлено – 5 травня 1784 р., – придворний священик, проповідник, катехiзатор Московського виховного дому, архімандрит Московського Златоустiвського монастиря.

Аггей (Колосовський Антоній), 1738 р. – 24 жовтня 1792 р., – проповідник, законовчитель Санкт-Петербурзького морського шляхетного корпусу, єпископ Бєлгородський і Обоянський.

Іраклій (Лятошевич Іван), 1715 р. – 12 травня 1770 р., – викладач Тверської семінарії, намісник Трубчевського Чолнського і Новопечерського Свенського монастирів, ігумен Троїцького монастиря, керівник Печерської друкарні.

Феофан (Сулима), рр. н. і см. не встановлено, – адвокат, уповноважений Києво-Печерської лаври в Росії, проповідник Московської слов’яно-греко-латинської академії, ігумен Желєзноборовського монастиря, архімандрит Галицького Паїсіна монастиря.

Рафаїл (Суяновський Роман), 1725 р. – 24 квітня 1763 р., – ризничий, намісник Чудового монастиря,  довірений Києво-Печерської лаври, архімандрит Калузького Лаврентіївського монастиря.

Йосиф (Тимошевич), р. н. не встан. – 1 грудня 1775 р. – економ, намісник Московського Чудового монастиря, архімандрит Московського Златоустівського монастиря, Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря.

Софроній (Тернавіот  Степан), 1725 р. – 27 травня 1771 р. – стряпчий, уповноважений Києво-Печерській лаври в Росiї, архімандрит, ректор Костромської семiнарiї.

Ієрофей, рр. н. і см. не встановлено – намісник Трубчевського Чолнського монастиря,  намісник Новопечерського Свенського монастиря.

Варсонофій (Тихонович Венедикт), 1730 р.  уповноважений Лаври у Санкт-Петербурзі, уставник Троїце-Сергіївської лаври.

Каліст, р.н. не встановлено – 9 жовтня 1792 р., – намісник Новопечерського Свенського монастиря, архімандрит Києво-Кирилівського монастиря.

Феодосій (Балабуха Гнат Васильович), 1728 р. – 24 липня 1794 р., – iгумен, член Духовного собору, лаврський повірений.

Іоан (Максимович) (грудень 1651 р. – 10 липня 1715 р.) – професор Києво-Могилянського колегіуму, проповідник, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, митрополит Тобольський і всього Сибіру.

Борецький Олексій Васильович (1745, с. Вишатич Перемишльського пов. Руського воєвод., Річ Посполита, тепер Респ. Польща — 16.07.1801, м. Київ) — канцелярист Генерального суду, уповноважений Лаври, писар Лаврської друкарні.

Вітвицький Пахомій (рр. н. і см. не встановлено) –  ігумен, архімандрит Прилуцького Густинського монастиря.

Думницький Сильвестр (р. н. не встан. – 1746 р. ) – ієромонах, ректор Києво-Могилянської академії. Навчався у Києво-Могилянській академії. З 1728 служив адвокатом у київського архієрея Варлаама Ванатовича. 1730 як екзаменатор Київської єпархії в числі інших членів Київської духовної консисторії притягувався до слідства у справі звинувачення Київського архієпископа Варлаама Ванатовича у неслужінні молебну з нагоди воцаріння імператриці Анни Іоанівни. Згодом служив намісником Києво-Софійського монастиря (до 9 вересня1737 ор.). У 1737 – 1740 – ректор Києво-Могилянської академії і настоятель у сані ігумена Києво-Братського училищного монастиря. Поновив дах Богоявленської церкви Києво-Могилянської академії, виготовлений на кошти гетьмана Івана Мазепи. З вересня 1740 – настоятель Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, а з 1746 – Києво-Межигірського монастиря, де й помер.

Конашевич Лука (p., м. н. не встан. – 1.01.1758, м. Бєлгород, тепер РФ) – єпископ Великоустюзький і Тотезький, Казанський і Свіязький, Бєлгородський і Обоянський, засновник Казанської та Великоустюзької семінарій. Походив з української шляхетської родини. Після закінчення Києво-Могилянської академії у 1725 служив адвокатом (стряпчим) у київського архієрея Варлаама Ванатовича.

Копа Роман (1677, м. Погар Чернігівського полку – 13 вересня 1736, м. Київ) – намісник, архімандрит Києво-Печерської лаври. Походив з купецької родини.

Ісайя (рр. н. і см. не встан.) – намісник Трубчевського Чолнського монастиря. Походив із козачої родини. Прийнявши чернечий постриг, служив у 1727 – 1732 рр. намісником приписного до Лаври Трубчевського Чолнського монастиря і виконував обов’язки стряпчого київського архієрея Варлаама Ванатовича. 1732 взятий до Таємної канцелярії за знайомство з Маркелом Родишевським і засланий до Соловецького монастиря, де перебував у 1736 – 1738 рр. У 1738 р. засланий до Сибіру «на вечное житье». 

У 1890-х рр. у Галичині самостійну адвокатську практику розпочала ціла ґенерація українців-випускників Львівського університету.

Більшість українських юристів для фахової самореалізації обирали східногалицьку провінцію і засновували свої адвокатські контори:

• Євген Олесницький (Стрий),
• Теофіль Кормош (Перемишль),
• Михайло Король (Жовква),
• Андрій Кос (Калуш), Андронік Могильницький (Рогатин),
• Михайло Дорундяк (Борщів),
• Іван Мандичевський (Станіслав, нині Івано-Франківськ),
• Іван Струтинський (Лісько),
• Іван Лошків і Станіслав Никалюк (Тернопіль),
• Ярослав Кулачковський, Кость Левицький, Степан Федак, Микола Шухевич (Львів),
• Теофіль Окуневський (Городенка),
• Антін Горбачевський (Чортків),
• Андрій Чайковський (Бережани),
• Льонгин Озаркевич (Городок),
• Данило Стахура (Самбір),
• Кирило Трильовський (Коломия),
• Северин Данилович (Борщівці).

СОЮЗ УКРАЇНСЬКИХ АДВОКАТІВ

перша легітимна, неурядова, професійна організація українських адвокатів

(1923-1939 рр., м. Львів)

Одним з найпотужніших професійних адвокатських співтовариств у міжвоєнний період минулого століття був Союз Українських Адвокатів (СУА), створений сторіччя тому у Львові. У 1939 році членами СУА було близько 366 адвокатів і 300 кандидатів адвокатури. Організація поширювала свою діяльність на всю територію Польської держави і мала делеґатури (відділення) у містах, де працювали окружні суди.

Статут СУА було зареєстровано у Львівському воєводському уряді 5 травня 1923 року. У другому пункті Статуту  зазначалося, що метою  товариства є оборона українських національних прав та інтересів адвокатського звання.

Серед основних завдань організації було вказано: оборона прав, інтересів та достоїнств звання адвоката, підтримка товариських взаємовідносин між українськими адвокатами і кандидатами адвокатури, надання взаємної допомоги, турбота про зростання кількості українських адвокатів, надання матеріальної допомоги молодим правникам для закінчення правничих студій та підтримка немічних українських адвокатів, а також вдів і сиріт, які залишаються після смерті адвоката. Суттєвим завданням СУА була також участь у законотворчій діяльності.

Союз Українських Адвокатів об’єднав у своїх лавах видатних представників адвокатської корпорації з великим досвідом професійної, політичної та громадської праці. Серед ініціаторів СУА були державні діячі Західно-Української Народної Республіки, яка, хоч і на короткий час постала на українських землях Галичини, однак залишила вагому державотворчу спадщину та, найголовніше, проголосила 22 січня 1919 року Злуку – об’єднання усіх українських земель в єдину соборну самостійну державу.

Засновниками СУА стали колишній голова (міністр) харчового уряду (міністерства) ЗУНР, адвокат Степан Федак; декан правничого факультету Таємного українського університету у Львові, доктор права Максим Левицький; член Української національної Ради – парламенту ЗУНР, голова Української трудової партії адвокат Володимир Охримович; колишній голова дипломатичного представництва Української Народної Республіки у Великій Британії, адвокат Ярослав Олесницький; сотник Українських січових стрільців адвокат Михайло Волошин та ще 14 відомих адвокатів.

Структура Союзу Українських Адвокатів

Органами управління СУА були Загальні Збори, Виділ (прототип Ради адвокатів) і Контрольна Комісія. Звичайні Загальні Збори скликалися Виділом щороку у січні. На них затверджували звіти Виділу і Контрольної Комісії, обирали президента, віце-президента і 10 членів Виділу, Контрольну Комісію, іменували почесних членів і добродіїв, ухвалювали за потреби зміни Статуту, розпоряджалися капіталом резервного фонду.

Перші Загальні Збори СУА відбулися 20 травня 1923 року у залі Товариства «Українська Бесіда» за участі 50 адвокатів і 15 кандидатів адвокатури. Головою СУА став Степан Федак, заступником – Максим Левицький.

До правління  обрано В.Загайкевича, А.Гарасимова, Л.Бачинського, Ф.Евина, Л.Ганкевича, М.Глушкевича, М.Волошина, Є.Давидяка, С.Шухевича та О.Надрагу. Свого представника мали кандидати адвокатури – А.Малецького.

Кількість членів Союзу Українських Адвокатів протягом 16 років діяльності організації стійко зростала. Так у 1926 році з 230 адвокатів-українців, які здійснювали адвокатську практику в Галичині, членами СУА було 130. Станом на 1934 рік, а це за десять років існування СУА, його членами були 319 адвокатів із 428, а на 1939 рік – вже 366 з 483.

У 1928 році Союз Українських Адвокатів очолив найбільш знаний діяч періоду ЗУНР, колишній прем’єр-міністр Кость Левицький. Він розвинув нові напрямки і види роботи Союзу. Організація вийшла на рівень видання власних часописів та здійснення видавничої діяльності.

Союз створив  розгалужену систему місцевих відділень, які називалися «делєґатурами», які почали діяти з 1926 р. Їх було 12: Львівська, Бережанська, Дрогобицька, Коломийська, Самбірська, Станиславівська, Стрийська, Тернопільська, Чортківська, Волинська, Перемиська, Сяноцька.

Бюджет СУА наповнювався із членських внесків. Існувало п’ять фондів:

• Оборотовий фонд – куди вносили щорічні членські внески, призначений на покриття видатків щорічного бюджету;
• Запасний фонд – добровільні внески та вписове (запис до листа адвокатів);
• Похоронний фонд, який був створений у 1925 р.;
• Фонд допомоги на випадок смерті адвоката, який був членом СУА, створений у 1930 р. (Кожен адвокат при вступі до Союзу мав зробити внесок до цього Фонду).
• Допомоговий фонд Українських адвокатів і Аплікантів (стажистів), виник у 1939 р., у сучасному розумінні – Благодійний фонд.

Періодичні видання Союзу Українських Адвокатів

Першим періодичним виданням СУА, яке було побачило світ у червні 1927 року та мало лише два випуски, був Бюлетень Союзу Українських Адвокатів. Друге число Бюлетеня вийшло друком у жовтні 1927 року: у ньому наводився список членів організації. З 1928 року СУА почав видавати професійний правничий часопис українською мовою «Життя і Право», перший номер якого вийшов 1 липня. Через два роки, з травня 1929 року до його видання долучилося «Товариство українських правників». Загалом часопис виходив з липня 1928 року до червня 1939 року. За цей час було опубліковано 44 номери.

Відповідальним редактором «Життя і Право» був Кость Левицький.

До першого складу редакційної колегії увійшли Кость Левицький, Володимир Старосольський, Маріян Глушкевич, Олександр Надрага, Роман Домбчевський.

Єдиним незмінним членом редколегії часопису «Життя і Право» за всю його історію видання був адвокат Роман Домбчевський. Він був уродженцем Львівщини, сотником Української Галицької Армії, секретарем посольства Української Народної Республіки у Чехії у 1921 – 1922 рр., активним захисником української мови, автором фахових статей з цього питання у «Житті та Праві» та книги «За право мови». Після «золотого вересня» 1939 року був арештований НКВС і засуджений до восьми років таборів на Північній Колимі. Відбувши покарання, отримав заборону повернутися в Галичину, займатися юридичною практикою, публікуватися. Відтак, поселився в Одесі, працював вантажником у порту, слюсарем і там помер у 1952 році.

З першого номера часопис «Життя і право» виходив як «Вісник теорії і практики». Найвідомішими авторами були адвокати та учені-правознавці Станіслав Дністрянський, Володимир Старосольський, Кость Левицький, Ярослав Падох, Юліан Заєць, Теодор Данилів, Отто Ейхельман, Андрій Яковлів та інші.

Постійно на сторінках часопису публікувалися новини про тогочасне становище адвокатури та її проблеми. Автори розглядали питання реформи законодавства про адвокатуру не тільки Польщі, але й інших країн, зокрема, й США. Також друкувалися огляди про діяльність Міжнародного Союзу Адвокатів.

Питання адвокатської етики

Одним з ключових у діяльності СУА були питання адвокатської етики. Це  перша професійна організація українських адвокатів, в якій на передній план виносилося питання громадянського обов’язку захисника як представника свого народу. У документах СУА вказувалося, що український адвокат передусім має бути «добрим громадянином, вірним сином свого народу, брати участь у громадянському і політичному житті та бути заступником, оборонцем прав народу».

Відносини адвоката і клієнта мали базуватися на довірі з обов’язковим дотриманням адвокатської таємниці.

СУА систематично аналізував дотримання українськими адвокатами етичних норм щодо вибору справ, адже, як наголошувалося, у веденні справ адвокат мусить бути «старанний і розважний, і не вимагати у сторін надмірних гонорарів». Також оборонець як речник права мав відверто розповісти клієнтові про перспективу справи, не обіцяючи виграти процес будь якими неправовими і незаконними методами.

Адвокатура Буковини у складі Румунії

Приєднання Буковини до Румунії супроводжувалось процесом адаптації її законодавства до румунського, але у зв’язку із за
конодавчою неврегульованістю цього процесу він затягнувся на багато років, що стало причиною виникнення багатьох конфліктів. Оскільки на території об’єднаної Румунії діяли закони, які
регламентували адвокатську діяльність 1907 р. для «Старого Королівства» і Бессарабії, 1874 р. – для Ардяла, Банату, Крішани, Марамуреша та 1868 р. – для Буковини.

З метою консолідації адвокатського корпусу та подолання таких «негативних проявів» у діяльності адвокатури Румунії в цілому та на Буковині зокрема, у травні 1921 р. в Бухаресті відбувся перший Конгрес адвокатів об’єднаної Румунії із завданням створити єдине законодавство, яке регламентувало б діяльність адвокатури всієї держави. На цьому Конгресі 8 травня 1921 р. було ухвалено законопроект про уніфікацію законодавства про адвокатську діяльність, за який проголосували й присутні там представники Буковинського адвокатського бюро.

У міжвоєнний період законодавством про адвокатуру в Румунії була встановлена нова (за європейським зразком) система органів управління адвокатурою.
Органами управління адвокатурою були генеральні конгреси адвокатів (6–7 вересня 1925 р. такий Конгрес адвокатів усієї Румунії відбувся у Чернівцях, на якому були присутні близько 600 адвокатів, а також представники адвокатського корпусу Болгарії, генеральний консиліум (рада) Союзу адвокатів, постійна комісія Союзу адвокатів, загальні збори адвокатів адвокатського бюро, консиліум бюро та декан.

Розвиток адвокатури на Буковині під час румунського панування характеризується складністю проходження процесу уніфікації законодавства про адвокатуру після її приєднання до Румунії, зростанням кількісного складу адвокатського корпусу (Буковинське бюро стало другим за величиною в Румунії), спрощенням системи отримання дозволу на заняття адвокатською практикою, автономністю цього інституту та авторитетністю серед населення.

Іван Торончук. Історико-правові аспекти розвитку інституту адвокатури на Буковині у складі Румунії  (1918–1940 рр.) // Адвокатура України: забуте і невідоме. Серія «Нариси з історії адвокатури України». Випуск 1 / За ред. І. Б. Василик. – К.: КВІЦ, 2014. – 380 с.